Що значить приймати себе? Раніше це поняття у мене було пов’язане з самооцінкою, задоволеністю досягненнями, результатами. Мені подобалося як я виглядаю, чого досягаю …. Я вважала, що приймаю себе.

Але саме зараз я усвідомлюю, що прийняття себе — це зовсім інше. Необхідно приймати себе різною — плаксивою і веселою, сумною і пустотливою, бадьорою, активною і лінивою, щоб нічого не робити саме зараз і сьогодні.

Легко приймати себе, коли ти молода, успішна, красива, ти відкрита життю і з посмішкою дивишся в новий день. Складніше прийняти себе, коли ти вже маєш якийсь негативний досвід, коли скнієш, порівнюєш себе з іншими, не розумієш свого призначення, пливеш за течією. І розумієш, що потрібно щось змінити, але не знаєш як. Ти звинувачуєш себе за несміливість, десь за бездіяльність, десь за імпульсивність, а десь за стриманість. Чомусь маленькі перемоги здаються “звичайною справою” або фартом. Вони не святкуються. Ти перестаєш вірити, що ти дійсно можеш все.

Не пам’ятаю, коли у мене таке почалося, але воно почалося. І начебто логічно можна знайти безліч причин бути задоволеною собою і радіти життю. Але … куди пропала віра в себе, куди пропало це прийняття?

Нав’язані з дитинства ідеальні образи, цей комплекс “відмінниці”. Так, гонитва за ідеалом багатьом псує життя — ідеальна зовнішність, ідеальні відносини, ідеальна сім’я, ідеальна робота. Але ж завдання вирішується так просто — ідеалу не існує. Його просто немає в природі 🙂 Проте ми продовжуємо прагнути ідеалу, що не має чітких обрисів, який самі ж і вигадали. Але ж у іншої людини може бути зовсім інше розуміння ідеалу. Про це ми чомусь не думаємо. Потрібно просто припинити цю гонку і прийняти факт — я неідеальна!

Дозволити собі сумувати, коли сумно, бурчати, коли дуже хочеться, плакати, лінуватися, хандрити і багато іншого. Я не закликаю впадати у крайнощі і виплеснути весь свій негатив, але поки ми не навчимося дозволяти собі почувати весь спектр почуттів, ми не зможемо в повній мірі показати світу свою любов, добро, радість, активність, прощення. Гармонія — це баланс всіх можливих почуттів і прийняття їх у собі. Не опір, не почуття провини, що виникає після невиконаного завдання, образи на близьку людину, а усвідомлення “я це відчуваю”. І це не погано. Я дозволяю собі це відчувати, я приймаю це. А якщо я це усвідомлюю і приймаю, то я можу це і відпустити.

У гонитві за ідеальністю ми завжди програємо … Але чомусь продовжуємо битися, як риба об лід, щоб бути найкращою мамою, найкращою дружиною, найуспішнішою бізнес-леді, виглядати ідеально, готувати, щоб хвалили … і так можна перераховувати ще дуже довго. Як тільки я припиняю цю нескінченну гонку і визнаю, що я “програла” — ось тут-то чомусь і починається просто щасливе життя, і успіхи, досягнення, і просто насолода від того, що роблю і з ким проводжу час.

Але через якійсь період мій “комплекс відмінниці” знову натискає на цю загадкову кнопку “бігу до ідеалу” і все починається знову: порівняння з кимось, хто успішніше за мене, почуття провини, що десь мало провела часу з дітьми, дала менше, ніж могла б, злість насамперед на себе, що чогось не досягла. Тішить, що останнім часом все більше проблисків і розумінь, що ідеалу просто немає в природі. Тішить, що навколо величезна кількість людей, які розуміють цю просту істину і своїм досвідом та мудрістю підказують, що треба любити себе таку … неідеальну 🙂 Так що любіть себе неідеальних і просто радійте маленьким приємностям кожен день!

Експерт з жіночої реалізації мам з дітьми, коуч Анна Коба

E-mail: elegy82@gmail.com

Переклад: Таїсія Романовська

Напишіть відгук