Я вас вітаю, мої любі читачі! А для тих, хто читає мене вперше, відрекомендуюсь — панда Бу, родом із Бангкока. Я обожнюю мандрувати і вивчаю щастя шляхом занурення в чуже культурне середовище. Сьогодні розповім про свою недавню, насичену враженнями поїздку.

Що ви відчуваєте, що малює ваша уява, коли ви чуєте слово «Індія»? Які барви ви уявляєте, які запахи вас оточують? Для мене Індія — це втілення всього незвичного, живе підтвердження того, що поняття «неможливо» вельми суб’єктивне. Перед тим як відправитись до Індії, я почув дуже багато застережень: будь обережний, тебе обдурять, обкрадуть, нічого не їж, нікуди не ходи і так далі. Причому, найзловісніші з них були від порадників, які там самі ніколи не були, але ж набагато краще спробувати все самому, чи не так?

Я приїхав до свого готелю в маленькому містечку Бага, що в північному Гоа, і одразу пішов на пляж. В голові звучали голоси застережників: «Купайся лише в басейні, океан дуже небезпечний та брудний!», — але хіба можна встояти перед стихією? Мене зустрів широкий пляж, жовтий пісок та бурхливий океан, з температурою води +32 С, та індійці, що кидаються в ці хвилі, перекидаються в них, сміються, співають, танцюють — наче саме сьогодні найщасливіший день їхнього життя. Пізніше я зрозумів, що так і є, треба цінувати день, в якому ми живемо. Ти є тут та зараз, а це означає ось воно — справжнє щастя, воно з тобою!

Кожен, хто коли-небудь цікавився Індією, знає, що у індійців є власна «фішка» — цей жест, рух головою, описати який дуже складно, він означає і так, і ні, і мабуть, і не знаю одночасно, він може означати, що ти симпатичний людині так само, як і прямо протилежне — що вона хоче, щоб ти скоріше покинув поле її зору. Чисто фізично це виглядає ніби індієць тобі киває, виписуючи підборіддям знак нескінченності і, здавалось би, як це може означати щось окрім «так»? Я намагався осягнути таємницю цього явища, але ніколи не намагався це повторити — у панд все набагато складніше з координацією, та я зрозумів лише те, що ці люди розмовляють з тобою зовсім не словами — серцем, а воно точно здатне донести тобі їх емоції та враження через вираз очей. Відтоді у мене більше не виникало до них питань, на які можна було відповісти сухе «так» або «ні», я спілкувався з ними поглядом.

Уздовж берега пляж Баги забудований не готелями, а маленькими кафе — шеками, які за своєю суттю між собою нічим, крім назви, не різняться, але офіціанти, які тебе туди заманюють, знайдуть мільйони причин, чому тобі необхідно обрати саме їх шек. І тут діє золоте правило гостинності: якщо ти прийшов до них, замовив напій або сніданок, то ти можеш спокійно провести тут цілий день на лежаках під парасолькою, твої речі будуть під наглядом, і тобі не треба ні про що більше турбуватися.

І, звичайно ж, захід сонця! В Базі червоне сонце сідає прямо в океан, причому настільки стрімко, що мені здається, наче воно саме, приблизно о шостій годині вечора кожного дня, усвідомлює наскільки нещадно воно знущалося над мешканцями та гостями цього регіону з самого ранку, та прагне якомога швидше сховатися і дозволити відпочити всім видам живих істот, нагрітих до межі. Кожен вечір, сидячи в пляжному шеці з коктейлем або пивом у руці та неймовірно гострим каррі на столі, я мав можливість спостерігати як сонечко червоніючи втікає за горизонт, щоб наступного дня повернутися з новими силами і щедро обдарувати нас усіма +40 С.

Не є то секретом, що Індія, з точки зору простого народу, досить бідна та перенаселена країна, і штат Гоа, без огляду на те, що це найбільш придатне для туризму узбережжя, на жаль, не є виключенням. Тому торгівля — це основний вид діяльності місцевого населення і ринки популярні тут як ніде. Практично в будь-якій будівлі тут можна щось купити окрім, мабуть, поліцейського відділення, та й то не факт. Але через те, що звичайний ринок — це вже досить нудно, метикуваті індійці почали створювати нові їх види. Крім того, що мій шлях до автовокзалу пролягав крізь ринок-уздовж-дороги, я відвідав ще декілька з них.

Першим став суботній Нічний ринок в Арпорі. Звісно, жодного індійця, який щось купує тут, зустріти неможливо, він більше розрахований на туристів, для яких звичайні повсякденні для індійця речі — це щось цікаве та особливе, але цього не достатньо, щоб всі хотіли сюди прийти. Ні мій погляд, Нічний ринок більше схожий на парк розваг: тут тобі і літня сцена, на якій постійно хтось виступає — від британського кавер-гурту до тибетських монахів, що демонструють майстерність медитації; і величезний фуд-корт, де можна знайти будь-яку світову кухню, все, що побажаєш, за чим скучив; ворожіння, передбачення долі, допомогу всіх Богів та потойбічних сил — все можна придбати тут і не потрібно нікуди ходити; і, звичайно, тут можна купити абсолютно все, що змогли виробити умілі індійці, і ти ніколи не почуєш «це не продається», питання лише в ціні. Потрапляючи до Нічного ринку, ти з головою занурюєшся в атмосферу метушливої Індії, де кожної хвилини щось відбувається, вершиться та вирішується, люди сміються, танцюють, торгуються та відпочивають так, як ніхто інший ніде не відпочивав. Спостерігаючи за цим бурхливим потоком життя, розкривши рота, все ж таки варто налаштувати свою підсвідомість на режим «патрулювання», тому що ловлячи гав, збагачуючи свій емоційний ресурс, ти ризикуєш назавжди попрощатися з усім матеріально цінним, що маєш із собою.

Якщо тобі буде здаватися, що асортимент товарів Нічного ринку не повноцінний, то в четвер у день, переживши чергове випробування тропічною спекою, індійським транспортом та їх взаємодією, сміливо вирушай у містечко Анджуна на Блошиний ринок. Цього разу, яскраві барви та пряні аромати Індії розкриються тобі при світлі ясного дня, а пережити спеку допоможе дикий океан, адже цей ринок розмістився на самому узбережжі. Особисто мені здалося, що торгуватися з індійцями при світлі дня набагато вигідніше, вони ніби якісь добріші. А якщо бродити вузькими торговими рядами більше немає сил, а в очах буде рясніти від різноманітності відтінків всіх кольорів, то, зробивши над собою останнє зусилля, прямуй безпосередньо до океану, там можна освіжитися прохолодним фрешем, сидячи на веранді кафе, слухаючи шум хвиль та милуючись ними.

Але ринки — це не єдина розвага, за якою варто їхати в Гоа. Моїм найулюбленішим заняттям було їздити до сусідніх міст на звичайному рейсовому автобусі. Місцеві жителі виявляли надзвичайний інтерес та дивилися на мене із сумішшю захоплення та подиву, коли я дерся по сходах автобусу.

І першим пунктом мого призначення стала столиця Гоа — Пананджи. Це широкі парадні бульвари, широченні набережні вздовж ріки Мандови, величні стелли та пам’ятники, всі принади Португальської спадщини, так органічно адаптовані індійцями до реалій їх звичайного повсякденного життя, що навіть самій багатій уяві знадобиться якийсь час, щоб скласти єдину картину міста.

В Гоа існує закон, який, в силу якихось причин, забороняє казино на гоанській землі. І дійсно, прогулюючись містом можна зустріти які завгодно заклади, але казино не побачиш. Інша справа вода! Вода же не земля, тому якщо ти дуже хочеш випробувати своє щастя, тобі необхідно спуститись на найближчий причал, з якого маленький (іноді навіть весловий) човник відвезе тебе на великий лайнер, в якому розташувався місцевий Лас-Вегас.

Охолонути після прогулянки широкими асфальтованими бульварами та набережними Пананджи, напитися свіжовичавленого бамбукового соку та навіть перекусити бамбуком можна в Дитячому парку — щедро озелененій частині міста на самому узбережжі річки. І звідти, набравшись сил, можна прямувати шокувати місцевих жителів далі. В протилежному від автовокзалу, на який я приїхав, кінці міста є музей “Науковий центр Гоа”, в якому представлені різноманітні “дива”, які без зволікання пояснить фізика. Всі експонати можна помацати, деякі навіть являють собою різноманітні ігри, що демонструють різні фізичні закони в дії, але більше за все мені сподобалось відчути себе частиною експозиції. Одна індійська родина сказала мені, що сьогодні — неймовірний день для них, тому що збираючись в музей вранці, вони навіть не очікували побачити панду-іноземця, ми всі разом сфотографувалися на щастя і вони задоволені пішли вихвалятися цією дивовижною подією своїм друзям та родичам.

Вирушаючи до нової країни з невідомою мені культурою, я намагаюся, наскільки це можливо, перед подорожжю познайомитись з основними та найхарактернішими рисами цієї культури, а більш за все про культуру говорить релігія місцевого населення. Перед мандрівкою до Індії я дуже багато читав про індуїзм, легенди та оповіді про Богів, описи неймовірних, яскравих індуїських храмів. Я уявляв собі ці статуї, ці ліпнини, олтарі та розписані стіни, і якось зовсім не звернув увагу на статистику. Штат Гоа до 1974 року був португальською колонією, тому досі майже 70% його населення — католики, і в гоанських містах католицькі церкви набагато популярніші за індуїстські храми. Ех, а так хотілося додати барв у релігію!

Повною мірою насолодитись католицькою спадщиною я відправився до колишньої столиці португальської Індії — Старий Гоа або Гоа-Велью. Автобусна зупинка знаходиться в безпосередній близькості до самого туристичного центру Старого Гоа та перше, що ти бачиш під’їжджаючи туди — це пам’ятник Махатмі Ганді, найвідомішому індійцю в історії людства. Великий політичний діяч і ідеолог, Ганді відомий своєю філософією ненасилля, і навіть пам’ятник передає це як найкраще. Ганді, одягнений в лахміття, обіймає дитину, що дивиться на нього знизу, і м’яко всміхається назустріч її погляду. Так вони і застигли на віки, зберігаючи то єдине, що не підвладне часу — пам’ять про героя нації.

В цьому місті збереглася велика кількість пам’яток колоніальної архітектури, але більш за все мене вразила пам’ятка ще допортугальської епохи, руїни храму XII століття. Я був вражений тим, що місто яке відомо, здавалося би, лише як туристичний центр, досі живе буденним життям, і зовсім поруч з величними храмами зі столітньою історією знаходяться школи та будинки, а їх мешканці просто проходять повз, ніби не помічаючи пам’яток заради яких ми летіли сюди через половину планети. Однак до мене вони проявляли значно більший інтерес. За день в Старому Гоа я сфотографувався з різноманітними індійцями сотні разів і кожен завірив мене, що це на щастя. Дивовижне відчуття, коли однією своєю присутністю ти можеш ощасливити таку кількість людей!

Для подорожі в Гоа я обрав самий кінець посушливого сезону, коли місцеві жителі не бачили дощу вже майже рік, сонце вже майже рік випалювало все, до чого могло дотягнутися і розпечена помаранчева гоанська земля жадала хоч легкого дощику. Але я мав мрію, і ніщо не могло стати на заваді. Напевно, кожен хоча б раз у житті натикався в інтернеті на список типу “100 речей, які повинен в житті зробити кожен”, тож я маю схожий, але називаю я його “Мрії” і ви можете собі уявити, як багато з цих моїх мрій пов’язані з подорожами. Я хотів побачити водоспад. Відчути, як тонни води з диким ревом розбиваються, падаючи з величезної висоти. І я наважився на тернистий та непростий шлях до своєї мрії.

Спочатку мені необхідно було добратися до найближчого містечка, від якого ходять автобуси до столиці — Пананджи. Але це ми вже проходили. Далі мені необхідно було добратися до славного міста Васко-да-Гама, я дуже люблю такі міста — коли воно місто, людина та порт одночасно. На відвідування міста в мене була лише година і я витратив її на відвідування Музею авіації, вразивши цим своїм інтересом ще більше місцевих жителів. Далі починається неймовірна пригода. Людей і панд зі слабкими нервами просимо скролити далі та пропустити наступну інформацію. Із Васко-да-Гами до міста Кулем я добирався потягом. Звичайним потягом індійської залізниці. І, сидячи на металевих лавках обшарпаного індійського потягу, обіймаючи всі свої речі якомога міцніше і намагаючись хоча б на мить сховатися від допитливих поглядів, спрямованих на мене, в прямому сенсі цього слова — звідусіль, я 1 годину 45 хвилин завзято рухався до своєї мрії під ритмічний стук та скрегіт металевих коліс об металеві колії.

Зовсім недалеко від залізничної станції Кулем починаються джунглі. Ось так просто беруть і починаються, нікого не питаючи. В них живуть варани, тигри, мавпи, різноманітні птахи розміром з дога та інші тварини, про яких можна почитати, наприклад, в Мауглі. А до водоспаду ще 6 кілометрів прямо вглиб. Але це Індія, де туристу можна все! Тому наступні 40 хвилин я пробирався скрізь джунглі по бездоріжжю на велетенському білому джипі з водієм, який дуже здивувався би, якби дізнався, що на спідометрі є відмітки нижче 100 км/год. Коли я відчував, що стрімко лечу в переднє сидіння — це означало, що нам дорогу збирається перейти варан, а це в свою чергу означає, що треба зупинитися і поклонитися священній тварині. Якщо в лобове скло я бачив річку — значить скоро я зможу спостерігати веселку в фонтані крізь бічне вікно, яку утворюють наші колеса. Коли ми приїхали туди, куди далі джип пробратися не зможе, водій видав мені рятувальний жилет, тому що так необхідно, і показав шлях, яким можна йти купатися в водоспаді! Мабуть, вміння плавати тут — факультативна навичка, головне — одягни жилет. А ще він взяв мою камеру і сказав, що наздожене мене там.

Біля підніжжя водоспаду, не дивлячись на посуху, на мене чекала картина з моєї мрії. Десь далеко, по каменях починала струмувати вода, а точніше в 300 метрах над рівнем води. Далі вона падала вируючи, утворюючи піну, граючи; спускалась по порогах, обтісуючи їх. Трохи зменшивши швидкість після чергового порогу, вона протікала під арочним мостом, по якому час від часу проїжджав потяг, аби знову зірватися, все прискорюючись, полетіти вниз та влитися оскаженілим потоком до смарагдової води озера, утворюючи бризки та охолоджуючи втомлені сонцем джунглі. Там здійснилась моя мрія. І в ту мить для мене назавжди стало неважливо що говорять про Індію, як її сварять і які випробування вона приховує, для мене було важливо те, що оточує мене тепер: дикі джунглі, темні скелі та зваблива глибина і прохолода озера, утвореного водоспадом Дудхсагар.

Індія дуже велика, хтось скаже дивна, для когось навіть страшна, ми ніколи не зможемо повною мірою зрозуміти її мешканців, як і вони нас, напевно. Потрапивши сюди, ти можеш побачити цілий новий світ, щось нове та цікаве не кожнім кроці. Варто лише відкрити їй своє серце. Індія усміхнена, яскрава та пряна, а найвища цінність індійців — це життя, таке як воно є, у сьогоденні. Ви можете боятися малярії, дизентерії та кишкової палички все своє життя та навіть не уявляти як можна пережити вологу липку сорокоградусну спеку, ви можете занадто поважати свій особистий простір та не терпіти втручання в нього. Але я для себе вибрав інший шлях і ця країна захистила мене від усіх лих. Дякую, Індіє, за барвистий квітень, теплий пісок та за мрію 🙂 Я тебе ніколи не забуду!

Історію записала Тетяна Гаврилова

Напишіть відгук