Мене часто запитують, що я більше люблю: море чи гори? Але єдиної відповіді для мене не існує. Море та океан — це непоборна, бурхлива стихія, яка може ніжно омивати береги, кожного дня відточуючи їх красу, але і руйнувати величезні кораблі, ламати скелі та відбирати життя теж може; а гори мудрі, спокійні та завмерлі у своїй величності, вони викликають захват та вселяють страх лише одним своїм виглядом. І море, і гори величезні, і нікому з нас не вистачить й життя, аби їх до кінця осягнути. Але настрій — така штука, яку неможливо передбачити. Особливо, настрій мандрівника. Сьогодні я мрію торкнутися білого піску одного з островів Баунті, а завтра я вже готовий підкорювати Еверест — але я завжди впевнений, що і там, і там мені обов’язково сподобається! Але сьогодні ми продовжуємо колесити австрійськими Альпами, залишаючи там частинку свого серця.

Панда на перепочинку біля альпійського джерела

Будь-яке місце, куди хоч іноді приїжджають туристи, літом перетворюється на курорт. Сьогодні кожен може обрати місце, клімат та тип відпочинку, який ідеально підходить саме йому, але якщо хтось хоче поєднати всі можливі розваги — ласкаво просимо в Альпи! На другий день поїздки ми вже не пручалися бажанню зупинятися кожні 10 кілометрів, і рано вранці ми запаркувалися у містечку Целль-ам-Зе (нім. Zell am See) на березі великого озера Целль (нім. Zeller see). Зупинки ми заздалегідь не планували та не обирали, а прочитавши потім про це місце, я з’ясував, що це досить популярний туристичний напрямок та великий транспортний вузол в цьому регіоні. І я ні на хвильку не задумався, чому туристи тягнуться сюди в будь-яку пору року.

Озеро в містечку Целль-ам-Зе

Безлюдною вулицею ми спустилися до води, від якої віяло нічною прохолодою, та побачили пустинний пляж. Туристи, мабуть, ще не прокинулися, але погода була чудова, тому всі мої думки були в полоні мрій про те, як я пливу цим прозорим плесом. Зупиняло лише одне: жодного знаку, який дозволяє тут плавати, навколо не було видно. І вже коли вирішили йти до машини, ми побачили туристів, що прокинулися і поспішали в купальниках один за одним до спуску у воду, кидали свої речі та задоволені занурювались у ранкову прохолоду альпійського озера. Ну що ж, додамо до списку ще один пункт, навіщо сюди варто повернутись!

Озера Целль, австрійські Альпи

Озера Целль, австрійські Альпи

Але я був налаштований цілком оптимістично, адже попереду чекала мета моєї літньої австрійської мандрівки — 48-кілометрова Високогірна панорамна дорога Гросглокнер (нім. Großglockner-Hochalpenstraße). Вона проходить національним парком Високий Тауерн (нім. Hohe Tauern), з’єднуючи округи Зальцбург і Каринтія, і названа на честь найвищої гори Австрії — Гросглокнер, 3798 м.

Подорож в австрійські Альпи

Починається дорога в комуні Фуш-ан-дер-Гросглокнерштрассе (нім. Fusch an der Großglocknerstraße), на висоті 805 м. Під’їжджаючи до початку дороги, обладнаного як автомобільний кордон між країнами, вам необхідно пред’явити квиток, вартість якого, на один день складає 26 євро для мотоциклів та 36 євро для автомобіля, при цьому не має значення, скільки в машині людей чи панд. Але досить висока вартість проїзду цією дорогою себе цілком виправдовує, покриття дороги тут ідеальне, а кожен оглядовий майданчик чи пункт відпочинку оснащений всім необхідним для комфортної автомобільної подорожі.

Автомобільна подорож австрійськими Альпами

Тут і почалася наша пригода — звивиста, хвилююча, мінлива, що веде під самі хмари. В мене з’явилася теорія, що хмари лише здаються такими великими та повільними, вони холодні, тому не кожен зважиться з ними познайомитись ближче. Але якщо ти ризикнеш прийти на їх територію, то вони постануть перед тобою у зовсім іншому світлі. Дивовижно, як за якісь 15 хвилин вони можуть повністю сховати від тебе трьохтисячометрову гору, потім показати її в усій сніжній красі, та знову сховати за щільну білу водяну завісу. Може, насправді, вони дуже соціальні і таким чином з нами грають?

Альпійські краєвиди

Мабуть, кожного, хто їздив по гірській дорозі на машині, особливо, якщо він спокійно сидів на пасажирському кріслі, хоча б раз відвідувала думка про тяжку долю велосипедистів, яких досить часто доводиться об’їжджати на шляху. Їх погляд спрямований вгору, вони старанно крутять педалі до вигину серпантину, а за ним ще вигин, і ще один, і ще… І мені здається, вони про це здогадуються, але все одно крутять, а впертий залізний кінь весь час пручається, та так і норовить поїхати у зворотньому напрямку. Я вами захоплююсь, високогірні велолюбителі! Для мене ви — приклад, залізні м’язи, серця та нерви, недосяжна висота самовладання!

Велосипедисти в Альпах

Автошкіл для панд ще не винайшли, тому я надійно закріплений у рядах пасажирів, в якій частині світу я б не опинився. Дорога Гросглокнер всюди обладнана паркувальними майданчиками, а у самих цікавих місцях — ще й оглядовими. Всі майданчики, на яких ми зупинялись, не перелічити, а першим майданчиком став Зайдлвінкель (нім. Seidlwinkel), 2439 м над рівнем моря.

Оглядовий майданчик Зайдлвінкель, Альпи

Тут ми вперше усвідомили куди приїхали, термометр на будівлі магазину показував +8,7 °C, і, ніби підтверджуючи серйозність ситуації, подих перетворювався на пару. Але це нас не затримало ні на хвильку, панорами були захопливими настільки, що про холод думалося в останню чергу.

Магазин біля оглядового майданчика Зайдлвінкель

Чому мені здається, що їхати в Альпи треба літом? Тому що тут можна побачити все й одразу в одному місці. Я не дуже розпещений снігом, бачив його всього декілька разів за життя, та один з них як раз тут, у липні. І зліпивши сніжку та поціливши нею в сусіда, я зробив декілька кроків по глинистому ґрунту та потрапив на квітучий альпійський луг. Ось такі мінливі та швидкоплинні пори року в Австрії!

Альпійський пейзаж

Наступний шпиль, який нам підкорився — Едельвейс-шпітзе (нім. Edelweißspitze), 2571 м. І чим ближче ми наближалися до хмар, тим сильніше починало паморочитися у голові. Песимісти скажуть, що то через зміну тиску, чи що повітря на вершині якесь не таке, але ми розуміємо, що це все від вражень. І знову вершина зустріла нас білою завісою, але це був лише антракт. Поки головний актор цього майданчику — шпиль Бренкогел (нім. Brennkogel), 3018 м, готувався до вистави за завісою на південному заході, ми роздивилися всі принади північного сходу, а коли він був готовий нам сором’язливо відкритися, ми пішли до глядацького залу.

Шпиль Бренкогел, австрійські Альпи

Я десь чув, що людський мозок не здатен запам’ятати смак, тому що це щось унікальне, неповторне, а мозок працює лише з тим, що піддається логіці. В нашій компанії я був найщасливішим, з приводу будь-якого питання, що тим чи іншим чином стосується їжі, з пандою важко змагатися. І я чудово пам’ятаю смак домашніх бутербродів, приправлених яскравим гірським сонцем, і чаю з ароматом альпійського лугу, налитого з термосу. Якщо я колись буду складати рейтинг найщасливіших обідів, то Австрійский обід на альпійській панорамній дорозі Гросглокнер, під шелест води гірського струмочку, цілком може позмагатись за першість.

Обід біля альпійського джерела

Наша автомобільна мандрівка наближалась до свого завершення і одночасно досягла своєї максимальної висоти — перевалу Хохтор (нім. Hochtor) — 2504 м над рівнем моря. Він веде до оглядового майданчику, названого на честь кайзера Франца Йосифа, з панорамним видом на льодовик Пастерце (нім. Pasterze) і, власне, гору, яка й дала назву всьому в цих краях — Гросглокнер.

Біля льодовика Пастерце

Льодовик Пастерце найбільший в Австрії, він знаходиться на висоті від 3463 до 2080 м над рівнем моря та простягається на 9 км, аж до підніжжя найвищої гори.

Льодовик Пастерце

Колись дуже давно, коли зими були настільки холодні, що навіть влітку іноді йшов сніг, велика кількість сніжинок зібралась в цьому місті, а через постійну низьку температуру виявилось, що дітися їм немає куди. Вони утворили дуже повільний, холодний, безкомпромісний для усього живого потік, спрямований до низу, до підніжжя, але досягали своєї мети вони дуже повільно. У 1856 році щось змінилось, літо стало тепліше, зимою почало випадати менше снігу, і льодовик почав танути. У 1963 році до нього побудували фунікулер та стурбовані вчені почали слідкувати за рухом льодової маси.

Лід льодовика Пастерце

Спуск до вічної мерзлоти зайняв у нас годину — від кінцевої зупинки фунікулера, до місця де можна торкнутися льоду. Дорогою то тут, то там зустрічались таблички із зазначенням місця, куди доходив льодовик у той чи інший рік, і так від 1963-го все нижче, і нижче, аж до нашого часу.

Альпійські квіти

Ми спускалися і поступово земля остигала, все рідше ми зустрічали квіти на своєму шляху, дорога перетворювалась на кам’яний шлях, що прямує до льодового озера. Біля самого свого підніжжя льодовик проморожує до кісток, від величезних брил льоду віє давниною і раз у раз від брилі зі скаженим тріском відламується шматок розміром з коня та падає у льодову воду, продовжуючи процес танення льодовика. Лід постійно тріщить та рухається, він живий, і, на жаль, цей процес незворотній.

Танення льоду, льодовик Пастерце в Австрії

Зворотній шлях нагору для мене був своєрідним поверненням до царства живих з вічно холодного, тихого підземелля, позбавленого життя. Пройде ще не одна сотня років, перш ніж товща льоду, по якій ми ходили, перетвориться на ґрунт, поросте травою, як на ній розквітнуть квіти. А льодовик буде поступово зникати, залишаючи у пам’яті людей розпливчастий образ того, що може створити справжня сувора зима.

Краса альпійських гір в Австрії

Закінчується панорамна подорож, коли на землю опускається вечір, в комуні Хайлігенблут (нім. Heiligenblut), на висоті 1301 м над рівнем моря. Гори поступово починають втікати в іншу сторону, пейзажі за вікном стають все більш рівнинними, а незабаром і зовсім зникнуть, поглинені темрявою. Так ми здійснили подорож у 40 годин тривалістю, 1400 км довжиною, температурним діапазоном 25°С і неосяжною величиною вражень.

Подорож в австрійські Альпи

Я люблю гори за їх величну безмовність, непередбачуваність та мільйони вигинів, які можна спостерігати вічно, знаходячи щось нове кожен раз. З австрійськими Альпами у нас склалися поважно-шанобливі стосунки, кожного разу при зустрічі вони дають мені їжу для роздумів та пропонують зупинитись і поміркувати про прості, але важливі речі, які ми не помічаємо кожного дня. Напевно, це моє місце рівноваги та гармонії, яке можна шукати нескінченно довго, а знайшовши — так і не зрозуміти. І, звичайно ж, пізнати сенс життя мені ще доведеться, але мені б дуже хотілось, щоб моя гармонія була кольору альпійських озер!

Історію записала Тетяна Гаврилова

Редактор — Таїсія Романовська

Напишіть відгук